Турчак Валерій Леонідович

          У медичних працівників пряме відношення до виконання свого професійного обов’язку мають:

1.     загальномедична підготовка;

2.     оволодіння сучасною технікою за спеціальністю;

3.     психотерапевтичне мистецтво;

4.     своєрідні правила поведінки і загальна культура.

         „Людина  –  найбільша  цінність  з  усіх  цінностей  світу“  –  такий  принцип медичної деонтології. Етика розглядає категорію „відповідальність“ як конкретну міру „обовʼязку“. Відповідальність має внутрішню (моральну) та зовнішню (юридичну) сторони.

         Медична праця – це велика відповідальність. Говорячи про моральну відповідальність, необхідно сказати про поняття „обовʼязки“, які регламентуються наказами, інструкціями. Знання студентами діючих наказів, відповідних інструкцій, відповідальне ставлення до своєї професії є важливими складовими в майбутній професійній діяльності. Юридична відповідальність настає за грубі порушення правил медичної етики і деонтології, які підпадають під статті Карного Кодексу. Розвинута особистість повинна володіти і цими знаннями.

         Одним із чинників, що бере участь в ініціюванні діяльності, є поведінка інших людей. Уже просте спілкування, присутність іншої особи в ситуації значно впливає на поведінку людини.

         Тому у становленні медико-професійної відповідальності у молодших медичних фахівців має значення ставлення викладачів, практичних працівників і однокурсників до виконання професійних обов’язків.

         Для того, щоб професійні зобов’язання «оволоділи» суб’єктом, вони повинні бути прийняті і присвоєні ним з урахуванням особистих цілей та мотивів, інтелектуальних, фізичних, психофізіологічних і характерологічних можливостей.

        Проведений аналіз одержаних матеріалів дозволив виділити 8 груп мотивів відповідальної поведінки:

Середнє значення вираженості різних мотивів

 

Групи мотивів

Перший

Другий

Третій

Четвертий

Усього

1.

Широкі суспільні мотиви

4,49

3,86

3,72

3,56

4,08

2.

Мотиви прямої фахової відповідальності

4,37

3,74

3,53

4,00

4,04

3.

Мотиви особистісної (внутрішньої) відповідальності

4,47

3,86

3,92

4,18

4,16

4.

Мотиви-стимули (негативні)

2,46

2,54

2,28

2,28

2,43

5.

Мотиви-стимули (позитивні)

3,15

2,83

2,78

1,87

2,78

6.

Мотиви особистісного самоствердження

4,04

3,05

3,60

3,53

3,58

7.

Мотиви наслідування

3,98

3,00

3,39

3,50

3,52

8.

Мотиви професійного самовиховання медпрацівника

4,69

3,71

3,78

4,12

4,15

 

         Проаналізуємо результати вивчення мотивів відповідальної поведінки. Як показують дані таблиці, найбільш значущими мотивами медично-професійної відповідальності студентів є такі: мотиви особистісної відповідальності (4,1 б), мотиви професійного самовиховання медпрацівника (4,15 б), мотиви прямої фахової відповідальності (4,04 б) та широкі суспільні мотиви (4,08 б).

         Менш значущими виявилися такі групи мотивів:мотиви особистісного самоствердження (3,58 б) і мотиви наслідування (3,52 б). Найменш значущими є позитивні мотиви-стимули (2,78 б) та негативні мотиви-стимули (2,43 б).

         Отже, широко використовувані викладачами негативні мотиви (зауваження, покарання, моралізування) та навіть позитивні впливи не є вже такими ефективними впливами у плані становлення у студентів медично-професійної відповідальності. Найбільше впливають на становлення відповідальності студентів звертання до їх сумління, спонукання до професійного самовиховання та створення відповідних умов для одержання студентами позитивних результатів своєї діяльності, а також сприяння усвідомленню ними свого суспільного обов’язку як висококваліфікованої, високо духовної, відданої інтересам медичної професії людини.

         Розвиток медично-професійної мотивації студентів має досить суперечливий характер та неоднозначно суперечливі тенденції, що свідчить про відсутність науково-обґрунтованого підходу до виховання відповідальності у студентів.

         Медицина як галузь знань про людину – це складний комплекс, пов’язаний з подальшою інтеграцією природних і психолого-педагогічних наук, яка все ще залишається великою проблемою, а не науковою реальністю.

         Студент – майбутній медик, у даному випадку – особистість, спрямована до медицини, повинен мати величезну кількість взаємопов’язаних суспільно цінних рис. Вони давно відомі. Серед них: розум, емоції, воля, вміння, переконання, інтуїція, здатність до самоконтролю, самокритичність та інш. Ці якості мають як природні риси, так і ті , що формуються у процесі психолого-педагогічної підготовки.

         Зараз медична школа формує особистість фахівця третього тисячоліття. Характерною особливістю його має стати високий професіоналізм в органічному поєднанні з загальнолюдською та професійною культурою.

         Формувати медика, як суспільну особистість доводиться у важких умовах. Таке твердження обумовлене кількома ваговими причинами. Головна з них: у суспільстві, що перейшло на ринкові відносини, поки що не створені умови для задовільного життя більшості. По-друге: у нас не притерпів значних позитивних змін об’єкт праці майбутнього медика – охорона здоров’я. Навпаки: по деяким показникам захворюваності населення, смертності, народжуваності маємо незадовільні наслідки. По-третє: у нас і досі нечітко окреслена національна ідея, яка б могла згуртувати спільноту.

          Враховуючи специфіку навчання в медичних закладах, навчальна робота ні на хвилину не повинна відмежовуватися від виховної. Вона має здійснюватися біля ліжка хворого, в лекційних аудиторіях, під час кожної зустрічі студент - викладач. В основі такої роботи має лежати таке морально – етичне підґрунтя: професія медика особлива, суспільству вкрай необхідна. Кожен вибирає її добровільно. Крок на тернистий шлях медика має здійснюватися після всебічного, виваженого аналізу. Крокування цим шляхом означає моральну згоду і психологічну готовність добровільно і чесно допомагати людям.

         Студенти втрачають мотиви навчання. Причин для цього багато:

1.      Формування суспільної свідомості у студентів варто вважати важким і багатогранним психологічним процесом.

2.      Виховання не повинно відмежуватися від процесу навчання, а бути його органічною складовою.

Спрямувати процес виховання в необхідному напрямку – першочергове завдання викладача. Проте їх найпотужніші зусилля залишаться маревом, якщо цьому не буде всебічно сприяти уся спільнота.